МАКС ШИКЛЕР 

18.11.2021 р. Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовувався Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

 Макс Шиклер народився у 1919 р. в Путилі  в заможній родині, яка займалася фермерством. Навчався у гімназії у Вижниці та в старших класах - у Чернівцях. Переїхав до Чернівців у 1934 році. Батьки, брат і сестра були депортовані з Путили 13 червня 1941 року до Сибіру, як представники "класу експлуататорів". Сам Макс Шиклер у 1941 році був працівником Чернівецького панчішного комбінату, що дозволило йому уникнути депортації (до початку німецько – радянської війни навіть не знав, що його родину депортовано). В тому ж році після початку війни на території Буковини організував групу чернівчан, з якими пішки відходив від наступу нацистів до Умані, де був мобілізований до радянського війська. Участі в бойових діях не брав. Служив будівельником, перекладачем з німецької, пізніше він був спрямований у Термез на тодішній кордон з Афганістаном. Після завершення війни у 1946 році повернувся в Чернівці. Був відомим у місті, як ударник танцювального оркестру при будинку Офіцерів, а також як затятий турист. У туристичних колах Буковини був легендарною особистістю. Макс Шиклер ходив у походи і після того, як йому виповнилося дев'яносто років. У вісімдесят чотири роки пройшов пішки Ізраїль з півночі на південь. 
Родина Шиклера окрім батька у 1954 році повернулася із Сибіру, але згодом брат і сестра емігрували до Ізраїлю. Макс Шиклер емігрувати не захотів вочевидь через пристрасть до міста, яке дуже любив і буковинської природи. Відійшов  у вічність в 2014 році в Чернівцях.

 #запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії

Борис ДЄДКОВ  

17.11.2021 р. Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовувався Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

Борис Дєдков народився у Хотині у 1912 році в простій родині робітників. Навчання з 13 років у перукаря в якості часто підсобного працівника визначило наступний етап у житті юнака. Після професійного іспиту почав працювати майстром перукарем, а за якийсь час, зібравши необхідні гроші, Борис у 1938 році відкрив власну перукарню у центрі міста. Здавалося, що життя налагоджується.
Натомість, за якихось півтора року все стрімко змінилось. Геополітичні зміни 1939-1940-х років не враховували інтереси пересічних громадян. А вони були настільки карколомними, що Борису Михайловичу вдалось опам’ятатись від них аж через кілька десятиліть.
Після приходу Червоної армії до Хотина бізнес Бориса Михайловича було націоналізовано, а невдовзі, після початку німецько-радянської війни, його самого було мобілізовано на фронт. Борис пережив усі воєнні лихоліття: від перших днів війни до Сталінградської битви, що стала однією з найбільших битв Другої світової. Потрапивши до Сталінграду, його направили на роботи у так званому трудовому загоні – пекти хліб, виконувати різноманітні господарські роботи, ремонтувати зруйновану колію. Здавалося б, Борис не ризикував життям на передовій, як сотні тисяч його співвітчизників. Однак у радянській дійсності робота у тилу не означала безпеку: одного дня, навесні 1942 року, він побачив, як їхній бригадир, хотинчанин, знайомий йому ще з передвоєнних років, торгує на базарі продуктами, що призначались для розподілу між робітниками. Тоді Борис наважився сказати правду – назвати злодія злодієм, однак посада останнього переважила і Бориса Дєдкова заарештували за брехливим доносом як «соціально небезпечного елемента». Саме через принципову позицію, виявлену у конфлікті, Бориса було несправедливо засуджено до виправних робіт у таборі суворого режиму.
Повністю реабілітованим став аж у 1990-х роках. Заслужив любов і повагу хотинчан за свою працю і гідність.

 #запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії

Ілля АВАСІЛОАЄ 

16.11.2021 р. Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовується Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

 Ілля Авасілоає – один з тих багатьох тисяч жителів сучасної Чернівецької області, які вже у ранньому дитинстві відчули на собі всі «переваги» радянської влади. Він народився 1 жовтня 1937 року в селі Хряцька на Герцаївщині. Коли Іллі було чотири роки, вся їхня сім’я була заслана до Сибіру. Напередодні німецько-радянської війни лише з території новоствореної Чернівецької області органами НКВС було виселено понад сім тисяч людей. Метою депортацій було не так посилення безпеки під час підготовки війни, як усунення політичних опонентів радянської влади, так званих «неблагонадійних».
Сам Ілля Ілліч згадує, як у засланні жили у великому бараку з двадцятьма сім’ями - вигнанцями з рідних країв, і як всю зиму не
виходив з бараку, бо не мав теплого одягу. У голодному дитинстві часто хворів. Потім сім’ю розділили: старших братів та сестру відправили заготовляти рибу для потреб фронту, а молодших – на постійне місце проживання у село Чантир’я Кондимського району Тюменської області. У 1945 році Ілля пішов до школи, де постійно відчував приниження через те, що він син «ворогів народу», «спецпереселенець», «румун».
У 1950 році, звільнившись із Воркутинських таборів, батько з допомогою румунських дипломатів відшукав сім’ю і того ж року забрав до себе у Тобольск. Згодом сім’я переїхала у Тюмень, де Ілля закінчив середню школу. Після важких поневірянь повернувся у рідні краї. Здобув вищу освіту в Белцькому педагогічному інституті (нині, Республіка Молова, тоді одна із республік СРСР). Згодом викладав математику та фізику в школах Герцаївського району.
У 1990-і роки Ілля Авасілоає очолив ініціативну групу з відновлення Герцаївського району як окремої адміністративно-територіальної одиниці, де компактно проживають представники румунського етносу. І коли у 1991 році була ухвалена Постанова Верховної Ради України про відновлення Герцаївського району, земляки обрали Іллю Ілліча головою районної ради та її виконавчого комітету. Згодом був призначений представником Президента України у Герцаївському районі.
До 1997 року працював головою Герцаївської районної державної адміністрації. Після цього продовжував викладати. До сьогодні займається громадською діяльністю, музикою та програмуванням.

 #запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії

Траян Попович

15.11.2021 р. Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовується Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

  Траян Попович займав посаду примара Чернівців  у 1941 році.  Організацією Яд Вашем він  визнаний Праведником світу. На честь Поповича названа вулиця в Бухаресті  і встановлений пам'ятник у Тель-Авіві. Адже, завдяки його діям на посаді примара від депортації до Трансністрії  було врятовано близько 20 тисяч євреїв-чернівчан. 

Родина Поповичів відігравала помітну роль у суспільному житті Буковини австрійського та румунського періоду. І деякі її члени вважалися взірцевими "черновіцерами", зокрема сам Траян та його дядько Дорі, впливовий буковинський політик. «Черновіцер» –  поняття, що позначало певну  суміш гумору, місцевого патріотизму, міжнаціональної та міжрелігійної терпимості. 

Траян Попович закінчив гімназію в Сучаві і продовжив навчання у Чернівецькому університеті, де закінчив юридичний факультет. Був ветераном Першої світової війни (воював на боці Румунії). У міжвоєнний період займав певний час посади префекта Кимполунгського та Чернівецького повітів.  Мав широку адвокатську практику в Чернівцях, був задіяний у ряді гучних процесів. В 1940 році емігрував до Бухаресту. В липні 1941 року повернувся до Чернівці і згодом був призначений примарем (мером) міста. У роки війни проявив громадську мужність, чинив активний спротив антисемітській політиці  режиму Антонеску, надавав особисті і службові приміщення для переховування євреїв та організаційної діяльності  єврейської громади.  Усіляко намагався полегшити репресивні заходи того часу проти  євреїв. Помер у 1946 році, був похований у Бухаресті. Згодом, прах Траяна Поповича був перенесений на його батьківщину - с. Фунду Молдовей (південна частина Буковини, Румунія)

 #запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії