Домніка (Ольга) Гришин-Грищук

Домніка (Ольга) Гришин-Грищук 

Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовувався Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

Гришин – Грищук Домніка (Ольга) Ананіївна

 Народилася 1 травня 1924 року. Минуло багато років, як покинула Пермську область. Та не може забути Домніка Ананіївна холодну чужину. Ще довго по ночах вчувалося виття голодних вовків та снився замерзлий окраєць хліба. У сім`ї Ананія Тащука, Домніка була четвертою дитиною, найменшою. Господар залишив дружину Марію і поїхав у Канаду на заробітки. Нелегко довелося одинокій жінці давати всьому лад. Та, дякуючи Божій ласці, діти виростали добрими, послушними, розумними. Домніка добре пам’ятає, як у них дома збиралися по неділях люди із села та читали журнал «Ластівка», інші книжки, які брали у дідовій бібліотеці. Пізніше тато привіз із-за океану «Кобзар» Шевченка. Мама та її сестра були членами організації «Січ».

           Вісімнадцятирічна Домніка стала членом націоналістичної організації. Склала урочисту присягу на вірність Україні. Кличка «Квітка», яку їй дали, дуже відповідала зовнішності, вона ніби підкреслювала чарівну вроду.

           Для Домніки почалося нове життя, сповнене ще більшої любові до України, отчого краю і разом з тим великого ризику. Активно розповсюджувала листівки проти радянської влади, переконливо розповідала про її чорні справи. Вся сім'я Тащуків допомагала оунівцям. Її товариші твердо знали, що вона не підведе і тому довіряли найнебезпечніші справи. За дівчиною вже стежили енкаведисти. Перший раз викликали на допит у Чернівці, кричали, били. Не почувши потрібної відповіді відпустили додому, давши конкретне завдання: дізнатися про місцезнаходження підпільників.

      Пізніше Домніка довідалася, що серед її товаришів є агент НКВД Семен Майовський. Не витягнувши з дівчини потрібних даних, слідчий відпустив її додому. Та на волі Домніка провела лише місяць. В одній сорочці привезли Домніку у в’язницю. Били її гумовою нагайкою на кінці якої було прив’язане олово. Після кожного катування втрачала свідомість. Прокидалася від того, що по тілу лазили щури. Серед ночі схудлу, обезсилену пустили додому.  Недільного дня до хати Тащуків прийшли енкаведисти поїсти. Роздягайтесь, – гостинно запросила Домніка, а у самої душа в п’яти, бо з хвилини на хвилину повинні прийти оунівці. Дала непроханим гостям їсти, пити, а сама вирішила піти по воду і подати знак постовому, що в хаті чужі.     

          Так допомогла своїм друзям уникнути арешту і розправи, яку їм хотіли влаштувати. Липневої ночі 1946 року Домніці наснився сон. Вона стоїть біля церкви, а навкруги так гарно, зелено. Звідкись взявся солдат і почав в неї стріляти, поранив у руку і вона впала. Прокинулася від того, що їй в лице світить ліхтарик. Одягнулася. Мама плакала, проводжаючи до хвіртки. Донька йшла від хати на довго. Тоді в селі було заарештовано 150 щсіб. Пішки вели їх до Чернівців у супроводі конвоїрів і гавкання псів.

          На цей раз слідство йшло 6 місяців. Дівчина мовчала, тільки зізналася в тому, що до хати приходили і енкаведисти, і оунівці. Годувала і тих, і інших. Били нагайкою, копали кирзаками лежачу в голову. Між пальці клали олівці і стискали їх. Домніка стала, як дерев’яна. У неї не було сліз. Не мала сил стояти, говорити. Вона тільки лежала та дивилася в щілинку між дверима. Одного разу так побачила свого тата. Все в середині обірвалося. А тут ще Майовського привели на очну ставку.

Влітку 1946 року Домніку і ще 150 людей у селі заарештували. На суді їй винесли вирок: 10 років позбавлення волі. Товарний поїзд з арештантами був у дорозі місяць. Їли зіпсовані оселедці. Пити не давали. Мертвих з вагонів викидали де-небудь.  Перша зупинка – у Кузбасі. А далі 350 чоловік 300 кілометрів долали пішки тайгою. Прийшли під кордон з Монголією. Розмістилися просто неба, почали рити котловани. Заїдали воші, короста. Помитися не було де. Голод, холод, люди божеволіли, хто не міг працювати били прикладами, немічних живцем закидали в яму, людей ставало все менше і менше.  Кожний день смерть дивилась в очі. Та Господь допомагав Домніці скрізь.   14 разів Домніку перекидали з в’язниці у в’язницю. Дякуючи лікарю Ядвізі з Ленінграда та її синові також лікарю, вона потрапила в санмістечко. Там знаходились 400 в’язнів. Цілі бараки слабих немічних, не вистачало для них медпрацівників.

Наглядач запитав:

– Хто знає латинь?

 Домніка пам’ятала її, бо добре вчилася. Це допомогло їй потрапити на курси медсестер. У табірних умовах вона зуміла оволодіти справою, якій потім присвятила своє життя.

          На поселенні познайомилися з гарним, розумним хлопцем Іваном. Відбувши ув’язнення, він повертався на рідну Хмельниччину. І Домніка не думала, що колись ще зустрінуться. Приїхавши додому, Іван Гришин – Грищук написав коханій теплого листа, а через деякий час приїхав за нею подолавши тисячі кілометрів. Любов, повага, взаєморозуміння супроводжували їх у сімейному житті майже 50 років. Працюючи в редакції газети «Вижницькі обрії» відповідальним секретарем п. Іван Гришин – Грищук зазнав переслідувань і гонінь з боку тодішньої влади за своє минуле. Пані Домніка завжди підтримувала чоловіка, її мудрість, доброта, щирість допомагала йому перебути всі негаразди. Наразі має втіху від сина Богдана Івановича – лікаря, невістки, онуків. Заради них, інших дітей, заради сьогоднішнього дня вони пройшли тюремні нари і холодні землі Сибіру, залишивши там свою обпалену юність.

#запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії