Ольга Анич

Ольга Анич

Продовжуємо публікацію матеріалів проєкту «Прості обличчя непростої історії». Проєкт реалізовувався Благодійним Фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» за підтримки Українського культурного фонду.

Анич Ольга Григорівна

         Народилася 3 травня 1943 року, а вже через 7 місяців, у день Св. Михайла, її з матір’ю забрали далеко від рідного дому, аж на 25 років у Пермську область. Тато Ольги, Григорій, вже давно відбував покарання у Воркуті.

      Жили в конюшні. Крім них, в одній кімнаті, мешкало ще вісім сімей. Щодня мама Марія залишала донечку одну і ходила у ліс рубати ялиці. Ввечері, після тяжкої роботи, не відпочивала,  а у місцевих жителів білила, прала та рубала дрова за шматок хліба та  дякувала Богові за кожен день, бо переселенці вмирали від хвороб, недоїдання, перемерзання.

     Весною, влітку було легше – їли кропиву, лободу. Серце краялось у матері від того, що її дитинка зростає у нестерпних умовах. Коли Олечці виповнилося вісім років, то вона вперше скуштувала булочку.

    Відпрацювавши 10 років на лісоповалі мама Ольги Григорівни – Марія Маценко вибилася з усіх сил. Вона важила 39 кілограм. За станом здоров’я її перевели на роботу прибиральницею. Згодом переїхали на станцію Половинку в Углеуральськ. Тут Ольга закінчила школу, пішла працювати у сферу зв’язку. Спочатку – листоношею, а потім, після закінчення у Пермі курсів, техніком на радіовузол. Дівчина мала веселу вдачу, любила читати, співати, брала участь у художній самодіяльності. Коли Ольга виступала на сцені, з неї не зводив очей високий, чорноокий красень. Звали його Іваном, вони працювали разом, у них були однакові долі.

       Його маму з трьома дітьми вивезли з Путильського району. На Уралі, у молодому віці мама померла, залишилися діти сиротами. Іван був старшим, тому і взяв на себе всю відповідальність за брата та сестру. Щоб вони не вмерли з голоду – не раз ходив з простягнутою рукою просити милостиню. Незабаром хлопець і дівчина побралися, вже через рік у молодого подружжя народилася донечка Наталочка. Через вісім років після народження дочки подружжя повернулося у рідні краї. Влаштувалися на роботу в районний вузол зв’язку, де і пропрацювали до виходу на пенсію.

     Сидіти без діла не в характері Ольги Григорівни. Має нелегку ношу – очолює районне Товариство політв’язнів і репресованих. Знає кому потрібна допомога: чи то привезти дрова, кому харчів чи одягу. Нікого не залишає без уваги, допомоги, доброго слова.

   Товариством проводяться панахиди і поминальні обіди в пам’ять борців, які віддали своє життя за вільність і державність України. Стараннями пані Ольги разом з представниками районної влади вшановуються ювіляри – члени Товариства.

    Ольга Григорівна має талант організатора, люди їй завжди вдячні за ті короткі хвилини зустрічей з однодумцями, що дає змогу згадати минулі дні молодості, щасливі та сумні миттєвості.

#запідтримкиУКФ

#ПростіОбличчяНепростоїІсторії